Дорослі діти теж чекають батьків

Все що залишилося в Оксани від матері – це спогади. З ними вона і звернулася до нас на гарячу лінію 0 800 50 14 14, сподіваючись, що ми допоможемо розшукати їй рідну людину.

І хоча наш проект шукає батьків для дітей-сиріт, але повз історії 23-річної Оксани Филимоненко неможливо пройти. Адже історія її життя так схожа на історії сотень дітей, які з різних причин потрапляють до сиротинців. Вони рідко з’являються у новинах, ми рідко говоримо про них вдома і майже ніколи не бачимо на вулиці – бо вони закриті від суспільства в системі інтернатного виховання.

Більшість цих дітей мають батьків, але зростають у сиротинцях, не знаючи, що таке сім’я та батьківська ласка. Вони дорослішають, але все одно десь глибоко в серці мріють про маму і тата.

І дуже прикро, що подеколи, навіть не знають, що мають право на дитинство у сім’ї – завдяки усиновленню та іншим формам сімейного виховання.

Не знала про це і Оксана.

Альтернативный текст
Нечітке та єдине фото Оксани з дитинства

Народилася вона в селі Гранівка П’ятихаткінського району Дніпропетровської області. Там вони мешкали втрьох, доки батько не сів у тюрму. Скільки часу його не було, дівчина не пам’ятає. А коли повернувся, привіз купу подарунків, солодощів і навіть велосипед! За таким скарбом Оксана була готова все простити й піти за ним, куди б не покликав. А він таки переконав її, що з ним їй буде краще і забрав до села на Миколаївщину, звідки був родом. Матері пригрозив не чіпати їх.

Оксана бачила, як поштарка приносила листи з дому, батько тут же їх шматував та викидав. По клаптикам дівчинка нічого не могла зрозуміти – читати ще не вміла. Тільки-тільки до школи збиралася. Але провчившись місяць чи більше в першому класі, опинилася в інтернаті. Батько власноруч написав заяву й на цьому його участь в житті доньки закінчилася.

«Я ніколи не могла зрозуміти як так можна було вчинити?!, - і досі обурюється дівчина, - По закінченню інтернату наважилася поїхати до нього. Сказав – не хоче мене бачити».

В Оксани всі надії на матір. Вона вірить, що мати від неї не відмовлялася, а не шукала її, бо боялася погроз батька. Щоправда самостійно знайти її не виходить.

Адресу, за якою вони жили колись, дівчина дізналася лише після випускного, коли їй видали всі документи.

Одного разу – згадує Оксана – дирекція інтернату намагалася розшукати хоч когось з її рідних.

«Коли я вчилася в п’ятому класі, моїх батьків викликали на суд щодо позбавлення батьківських прав, - ділиться дівчина, - Батько написав офіційну відмову, а матір розшукати не вдалося. На запити від інтернату з нашої сільської ради прийшла відповідь, що вона там більше не мешкає».

Відтоді Оксана стала дитиною, позбавленої батьківського піклування.

За справедливістю і за прописними законам, вона мала всі шанси на усиновлення чи прийомну сім’ю, та дізналася про це тільки зараз.

«Коли я звільнилася, почала шукати маму», - саме «звільнилася» каже Оксана про інтернат, підкреслюючи всю суть інтернатного виховання.

Березівську школу-інтернат, що на Миколаївщині, вона закінчила у 2012 році. Разом з нею в різні часи у школі мешкало і навчалося 300-400 дітей.

«Я ж позбавлена батьківського піклування, а усиновлюють тільки дітей-сиріт», - помиляється Оксана, - Коли її одноліток фотографували, щоб знайти їм сім’ї, нас виводили до іншої кімнати».

Але дитинство є дитинство. Навіть в інтернаті. І якщо спитати Оксану, як їй там жилося, вона скаже, що добре. А якщо спитати, чи віддасть свого сина в інтернат, то: «Нізащо!», ще й образиться.

Спочатку як аргумент проти інтернату наводить досить буденні речі: «Коли хтось із нас щось нашкодить, карали усіх. Між собою ми не мали навіть коли спілкуватися один з одним, постійно мали щось робити. Зранку піднімали вихователі: зарядка, сніданок, уроки, після уроків – обід, потім прибираємо територію. Потрібно було встигнути все за розкладом. Весь час хотілося додому, хотілося втекти. І тікала не раз. Нас карали, та ми знов тікали».

А після деякої паузи Оксана додає: «Не віддам нікуди свою дитину, бо хочу бачити, як вона росте».

Своя дитина і своя сім’я в Оксани вже є. З чоловіком вони виховують трирічного Максима. І Оксана мріє, щоб у малюка з’явилася ще бабуся.

«Якби я побачила свою мати, попросила б у неї пробачення і сказала, що люблю її, - каже дівчина, - Чи відчуваю я провину? Ні. Не відчуваю, але все одно скажу «прости», щоб вона прийняла мене такою, яка я є».

Отже, Лілія Петрівна Филимоненко (дівоче прізвище Гелуй), приблизно 1977 року народження. Мешкала в селі Гранівка П’ятихаткінського району Дніпропетровської області.

Якщо хтось знає будь-яку інформацію про Лілію Филимоненко, просимо подзвонити нам на гарячу лінію 0 800 50 14 14 (безкоштовно з усіх мобільних операторів).

 

Додай свій коментар