Додай свій коментар

Наталія Афанасьєва: 22 лютого я приїхала з нічної зміни у Маріуполі додому в село Чермалик, яке за 48 км від міста. Обстріли по нашому селу вже йшли на повну. Тож 24 лютого кажу дітям: «Збираймося до Маріуполя. Там перечекаємо. Коли усе вляжеться, повернемося».

Ледь дісталися Маріуполя, бо транспорт уже не ходив. Жили там місяць — до 23 березня. Поки я не витримала. Тоді сказала: «Збирайтеся, будемо виходити. Інакше загинемо».

Олена Холоденко: Між виїздом із рідного села Чермалик і дорогою із блокадного Маріуполя — вічність. «Здавалося, час зупинився», — каже Наталія Афанасьєва, мама п’ятьох дітей. Їхній тато потрапив під обстріл і загинув ще у 2015-му. Вибиратися з Маріуполя цій родині допомагала Ольга Коссе — координаторка проєктів «Української мережі за права дитини» і керівниця Гуманітарної організації «Відповідальні громадяни». Чомусь у розмові з нею мені почулося, що у Наталії Афанасьєвої є і прийомні діти.

Наталія Афанасьєва: Ні, всі діти — мої: Тетяні — 18 років, Толіку — 12, Сергію — 11, Андрійку — 8 років, найменша — шестирічна Любава.

Я працювала в Маріуполі — в приватній кулінарії «Щирий кум» кухарем — три через три дні. Випадали й нічні зміни, додому було їздити невигідно й незручно, тому винаймала однокімнатну квартиру на проспекті Металургів, 199, у мікрорайоні «Нептун». Ми до неї й приїхали з села.

Лише один день всі мої діти були зі мною. Бо 26 лютого Андрійко з тіткою поїхали в село забрати необхідні документи. Але не повернулися — назад їх вже не пустили.

«До обстрілів ми звикли у першу війну»

Наталія Афанасьєва: Ми жили на 4-му поверсі п’ятиповерхівки. Після 2 березня ми залишилися без води, світла, газу та зв’язку.

Добре, що мої хлопчики, молодці, збирали дрова. У сусідів з іншого під’їзду була пилка. Вони пиляли дерева й кликали хлопців назбирати дровець, гілляк. Скільки було зламаних магазинів, в яких побували мародери, звідти могли теж якусь дощечку принести.

Їжу готували у дворі на вогнищі. Встигали до обстрілів приготувати їсти — були з гарячим, не встигали — жували якесь печивко абощо всухом’ятку. Хліба не було.

Ми вже першу війну в селі пережили. Ця, звичайно, страшніша. Тому до обстрілів ми звикли. Якщо вже зовсім поруч… У підвал старалися не спускатися, бо там теж небезпечно перебувати. В основному в коридорі по кутках сиділи.

Обстріли почалися з центру, де працювали мої знайомі. Поки був зв’язок, спілкувалися телефоном, у Viber-групі. Зараз лише три людини вийшли на зв’язок. А одна дівчина, Оля, яка з двома дітками жила у центрі, не відгукується. Оля говорила, що вони постійно бігали у бомбосховище на Драмі — на Драмтеатрі. А туди ж втрапило 24 снаряди — і 300 людей загинуло. Ми переживаємо, звичайно, дуже. Багато хто виїхав, а що з нею, ми не знаємо.

Далі свого будинку ми старалися не йти, бо невідомо, де той снаряд впаде. У нас у першому парадному на четвертому поверсі бабуся жила, який було вже важко ходити. Вона вийде на балкон і гукає:

«Толік, Сергійко…»

Вони водичку, кип’яток, носили їй. Я зварю на вогні суп, кажу, віднесіть, нехай поїсть. Діти бігали й по інших сусідах, в основному стареньких — кип’яток носили їм, допомагали тим, хто не міг сам пересуватися.

«Люба поклала собі в портфель букварі»

Наталія Афанасьєва: Напевне, і діти мені допомагали, і я їм. Я старалася, щоб вони не голодні були. А вони допомагали мені дров роздобути, розпалити пічку. Молодці у мене діти. Люба найважче все переносила. В останній тиждень обстрілів уві сні аж підстрибувала. І досі нервує.

Коли ми з села їхали, Люба поклала собі в портфель букварі, Сергійко взяв пару книжок з літератури — української та зарубіжної. Тож читали, грали в слова, в міста. Розважали себе як могли, бо на вулицю небезпечно було виходити. Обід зварили — й поверталися у квартиру.

Місяць в блокадному Маріуполі тягнувся дуже довго. Ніби час зупинився.

Найстрашніше було, коли діти сплять, а над містом — літаки. Лежиш і думаєш:

«Боже, хоч би в наш будинок не потрапило…»

Молилася, щоб ми вранці прокинулися живі-здорові й будинок був цілий. А обстріли були щодня, наближаючись з центру.

Переживала, що закінчується їжа — чим буду дітей годувати? Допоки ми перебували в Маріуполі, жодна гуманітарна допомога до нас не доїжджала. До магазинів, які розграбували мародери, не потрапили. Поки до 2 березня було світло, ми встигли зі старшою дочкою піти в магазин. Трохи макаронів докупили, пляшку олії, картоплі. Але в магазинах і продуктів-то не було. Намагалася розтягнути на довше те, що у мене було з продуктів.

22 березня я востаннє зварила дітям суп рисовий з останнього рису і картоплі. А тому і сказала:

«Діти, завтра вирушаємо — будемо виходити з Маріуполя. Бо ми тут помремо».

«Тісно буде, проте у тиші»

Наталія Афанасьєва: Наступного дня ми вийшли з Маріуполя. Коли 26-го потрапили у Бердянськ, у Viber-групі один чоловік писав, що в наш будинок було 26 потраплянь. Тобто ми пішли, а через три дні від нашого будинку, певно, нічого не залишилося. Вчасно ми лишили той дім.

Щойно тітка виходила на зв’язок. У селі російські військові зламали наш будинок, з дому все винесли, скло побите — нам немає куди повертатися.

Вони з сином живі. Сидять без світла, без води. Почали продукти завозити в село, хліб. Вона за нас переживала. Вперше, коли змогла зв’язатися з нами, плакала, бідна, — я її заспокоїти не могла. Вони хочуть приїхати, але, кажуть, нас просто не випустять поки.

…Ми з дітьми вибиралися пішки через 23-й квартал і ТРЦ «ПортCity». Звідти нас автобусом перевезли у смт Володарське. А там реєструють і централізовано вивозять до Донецька чи Ростова. Я відмовилася реєструватися, кажу:

«Мені потрібно Бердянська дістатися».

Підходила до приватного водія, а він бере 750 грн з людини готівкою. А у мене гроші — лише на картці, і зняти їх неможливо.

Дякую дуже волонтеру Олі, яка допомогла нам. Завдяки їй через активістку Аню ми отримали готівку на проїзд до Бердянська. Звідки перебралися до Запоріжжя, потім до Дніпра і зрештою — до Чорноморська.

У цьому приморському місті живе мій знайомий. Коли вийшла з ним на зв’язок, він каже:

«Приїжджайте сюди. Тісно буде, кімната однокімнатна, проте у тиші».

Потім волонтери нам надали трикімнатну квартиру. Оформлюю дітей на дистанційне навчання — рік довчитися. А літо покаже: дай Боже, війна зупиниться. Може, назад до тітки поїдемо — в неї теж будинок великий, або залишимося тут. Може, і вони з Андрієм сюди приїдуть.

Джерело: https://hromadske.radio/podcasts/viyna-informatsiynyy-marafon/nam-nemaie...