Усиновити дитину легко, коли ти сам усиновлений

Два інсульти. Десять днів коми. Після важких пологів Марина боролася за життя протягом довгих тижнів. Їй було всього 17 років. Про те, що народжувати їй взагалі не можна, дізналася занадто пізно – на сьомому місяці вагітності. Лікарі її врятували, дитину — ні.

Батьки не відходили від Марини, доки вона не одужала. І вже вдруге зберегли їй життя. Перший раз, коли усиновили її майже 30 років тому. Тато йшов вулицею, почув, що плаче дитина, придивився — немовля на узбіччі. Приніс додому. Дружина зраділа — дівчинка. Усиновили.

Тепер і Марина виховує усиновленого хлопчика. Батькам безмежно вдячна, сина любить понад усе, а «Сирітству - ні!» розповіла свою унікальну історію. Щоправда, попросила не називати справжнє її ім’я – не хоче зайвий раз привертати увагу знайомих. Її право.

Все одно ти будеш моєю мамою
«Лікарі мене на силу врятували, з того світу витягли. Коли прийшла до тями й дізналася, що маля загинуло — не бачила сенсу жити. Я дуже вдячна своїй матері, яка весь цей час була поряд і не дала мені впасти в повну депресію. Лікарі заборонили мені народжувати, та мама навчила цінувати життя яким воно є, і я подумала: «Нічого. Виживу. Якщо життя так зі мною обійшлося, все одно я можу подарувати комусь свою любов».

... Сім років відтоді минуло. Спочатку побачила фотографію Артемчика. Мені він сподобався: «Чому ні?! Гарненьке хлоп'ятко. Усиновлю».

Коли приїхала до нього в перший раз, його виводять: «Мама, ти за мною?». В мені все затрусилося, заплакала, але видавила з себе: «Ні, тільки відвідати, погратися». Було Артемчику 3 роки.

Ріс він в дитячому будинку буквально з народження, поки ми не зустрілися. Я б його і одразу забрала. Та правила є правила.

Вручила йому гостинці, іграшки, одяг. Він одразу почав їсти цукерки, прямо запихається ними. Кажу: Ти голодний? Ні, не хочу ні з ким ділитися, це ж мені мама принесла. Буквально за 10 хвилин з'їв кілограм шоколадних цукерок. Я в шоці… Дзвонила потім його нянечкам — чи не зле йому? Сказали, що з дитиною все добре.

Після суду чекала ще 10 днів, а потім поїхала за Артемком. Мене знов всю трусило, а він вибіг: «Ти вже за мною?. – За тобою. Збирайся».

Сіли в машину і він буквально за 5 хвилин заснув у мене на руках. Це була така радість, я навіть передати не можу! Запам’ятала цю мить на все життя. Я відчула, що в мене є син!!!

Приїхали до нас у село. Місяць Артемчика нікуди не водила. Оформлювала документи до садочка, пройшли лікарню і нас прийняли до молодшої групи. В перший раз як привела, він спитав: «Мамо, ти мене тут не залишиш?».

«Ні, – кажу, ти тут вдень будеш з дітками гратися, а на вечір забиратиму тебе додому. Будемо з тобою разом спати, будеш з мамою. Щовечора приїжджала за ним на велосипеді. Він вилітав на зустріч: «Мамо, ми додому? – Додому». Він стрибав до мене на велосипед і їхали собі щасливі до хати.

До школи Артем пішов у п’ять з половиною років. Вже знав букви, вмів читати по складах, писати. Ми все це з ним вивчали. Займалася з ним, до логопеда зверталися – деякі літери він не вимовляв. Та з часом навчився.
 
Я йому придбала комп'ютер – довелось продати усе господарство, та мені добре, коли йому добре. Йому подобається вчитися. У нас у класі два відмінника – він та ще один хлопчик.

Та якось Артем повернуся зі школи заплаканим. Думала, що хтось його побив.

«Мені сказали у класі, що я тобі нерідний і що ти зі мною лише граєшся і все», – почула. Вийшла на свіже повітря. Перевела дух. Повернулася до кімнати:
 
– А тепер послухай мене. Те, що тобі сказали, що ти мені не рідний – так. Це правда. Але ж ти знаєш, що мама в тебе хворіє, постійно по лікарням їздить?
– Да.
– Я шукала тебе. І ти про це знаєш. Ти для мене найрідніший. Ти мені потрібен, щоб я тебе любила. А це хіба гра?
– Ні.
– Ти ніколи на мене не ображаєшся і я ніколи не злюся. Ми живемо як сім'я. То яка ж це гра? Хочу бути твоєю мамою, найріднішою. І від тебе не відмовлюся ніколи. Тому що я тебе люблю.

Він розплакався. І в мене потекли сльози.

Коли в нас були батьківські збори, я підняла це питання. «Хочеться вам когось осудити — кажіть пошепки і не при власних дітях. Я сама мала все сину розповісти, а ви лізете не в свою справу!.. Батьки голови поопускали, але вже все зроблено. І це добре, що ось обійшлося так, і син мене зрозумів.
Батьки не ті, що народили, а ті що виховали

Іноді Женя питає: «Мамо, а чому ти мені ні в чому не відмовляєш?» Я купую йому іграшки, одяг, які він обирає. Може і балую, але гроші, які я отримую, як одинока мама – це для нього.

Окрім сина і батьків в мене нікого немає. Чоловік мене одразу покинув. А потім життя так ні з ким і не склалося. Важко, коли немає підтримки, немає людини, яка б тебе розуміла, з якою можна поділитися, порадитися.

Подруги зі мною не надто спілкуються. Я весь час: то на роботі, то з сином – уроки, концерти. Він займається танцями. Відмінник, хвалять його постійно, і ми постійно займаємося з ним — заробляємо грамоти.

З мамою ми можемо поговорити, про що схочемо. Вона розуміє мене як ніхто інший. Я не вважаю її чужою, вона мені рідна. Я їм так і сказала: «Ви врятували моє життя, коли мені було три тижні, потім в сімнадцять років – я ніколи цього не забуду».

Батьки мене удочерили, та я тільки зараз про це дізналася. Шукала інші папери – потрібно було дещо відксерити для школи, і випадково натрапила на документи про усиновлення… дівчинки. Вони плакали, вибачалися, що раніше не сказали. Я опанувала себе швидко, обняла їх і сказала так само як мій син сказав мені: батьки не ті, що народили, а ті що виховали.

У мене є ви і мені нічого не потрібно. Мені вже майже 30 років. плакали, вибачалися. «Тату, – кажу, – це добре, що ти не пройшов повз мене, звернув увагу! Потім я спитала, яка в мами була реакція, коли тато мене приніс? Сказав, що одразу поставила воду гріти, заходилася купати, годувати…
Значить – зраділа.

«Бросиш ти нас», – плачуть.

Вони мене вигодували, виростили, дали все найкраще, що можуть дати батьки. В мене є старший брат – їх народжений син, і батьки навіть за ним так не дбали, як за мною. Ростили з любов’ю і радістю. А мій син так схожий на мого старшого брата, особливо яким він був у дитинстві.

Тільки тепер розумію, як сильно допомогла мені мама при усиновленні Артема. Вона мене розуміла. Звісно, що розуміла.

І я впевнена, що в подальшому ми також підтримуватимемо й допомагатимемо один одному, бо ми одна сім’я.
 
MAGNOLIA.ORG