Як порушуються права дітей в Україні: чи можемо ми врятувати майбутнє?

За святкуваннями Дня Конституції часом забуваємо, що головна мета такого документу — не вшанувати його раз на рік, а слідкувати, аби прописані там правові норми виконувались. Про ефективність системи дотримання наших прав і їх захисту знаємо не з чуток. Ситуація з правами дитини у нашому суспільстві на перевірку виявилася ще тривожнішою.
 
Про кричущі випадки насильства над дітьми спершу всюди пишуть і показують по телевізору. А потім… забувають. Аж до нового випадку.
 
Уявіть ситуацію: у власному дворі ви стали свідком як мама малолітньої дитини (років 10-12, причому — ймовірно з психічними розладами) змушує цю дитину тримати на руках кількамісячне немовля, при цьому зі штурханами і злим криком накидається на хлопчика: "Як ти її тримаєш! Ах ти …. Я тобі зараз ….". Замість крапок були нецензурні слова. Уявили? І як ви вчинили б? Підійшли спитати, в чому справа? Зробили зауваження? Але чи має право стороння людина влазити в ситуацію? Тому ми запитали про це спеціалістів.
 
Головна проблема насильства над дітьми та порушення їхніх прав, кажуть правозахисники, це незнання дорослими цих прав, нехтування ними, але найбільше — замовчування проблеми і байдужість.
 
У нашому суспільстві немає нульової толерантності до насильства над дітьми, як це є у країнах Європи,— розповів сайту "24" віце-президент Всеукраїнської фундації "Захист прав дітей", екс-керівник кримінальної міліції у справах дітей МВС України Олексій Лазаренко.
 
Експерт виділив два аспекти. Перший — суспільство має нетолерантно ставитися до проявів жорстокого поводження з дітьми. Другий — суспільство і держава мають навчати самих батьків. Адже для деяких такий вид виховання, як крики, приниження і "фізичні зауваження" є нормальним.
 
Що є насильством над дітьми
 
Правозахисники виділяють чотири основних види насильства над дітьми.
 
Фізичне — будь-яке фізичне травмування дитини. Психологічне — словесні нападки, постійна критика, приниження, образи, висміювання, кепкування, відмова вислухати дитину, а також — нездатність проявити любов та надати підтримку та керівництво. Економічне — нездатність або відмова батьків або осіб що здійснюють догляд, забезпечити основні потреби дитини у відповідній її віку турботі, в їжі, одязі, житлі, медичному догляді, освіті, захисті. Сексуальне — всі види сексу між дорослими та дітьми, а також примушення дітей займатись сексом між собою. За тяжкістю завданих травм сексуальне насильство прирівнюється до тортур і катування.
 
Чи втручатись у конфлікт
 
Соціум — головний інструмент реагування на порушення прав дитини. Але у сторонньої людини виникає дилема — чи можу я втручатись в чуже життя.
 
Деякі юристи розповідають про статтю 8 Європейської Конвенції про права людини, де йдеться про недоторканість приватного життя. І на цьому спекулюють. Що не можна втручатися в приватне життя. В той же час перебування на вулиці — це вже не приватне життя, а публічні дії. Відповідь однозначна — якщо відбувається насильство над дитиною на вулиці — ніхто не повинен проходити повз,
— пояснив Лазаренко.
 
Інша справа, говорить правозахисник, — недоторканість приватного життя. Що робити, якщо ти чуєш крик і плач дитини за сусідньою стіною? У Норвегії, наприклад, про це навіть не замислюються — відразу дзвонять у поліцію. Приїжджає не тільки вона, а й служба у справах дітей, і відразу вирішує питання, чи варто залишатися дитині в такій сім'ї.
 
Був гучний випадок, коли російська емігрантка так виховувала свою дитину, що у неї норвезька влада її забрала, і хотіла другу забрати. Жінка швидко втекла до Росії, а її адвокати вели судові тяжби з органами опіки Осло, але дитину їй так і не повернули. Ще ситуація, коли дитині, теж російські емігранти, вирвали вдома зуб ниточкою. Коли дитина про це розповіла в дитсадку, це було розцінено як жорстоке поводження з дитиною. І теж був гучний судовий процес. А у нас серед ночі можуть дитину ображати, і ніхто нічого не зробить,
— зауважив спеціаліст.
 
Втім, Лазаренко відзначив, що у його практиці були випадки, коли саме сусіди викликали наряд міліції за такими випадками. Це були родини, які неодноразово були помічені в насильстві над дитиною, в маргінальній поведінці, п'янках і так далі. Інша справа — якщо подібна ситуація трапиться десь в елітному будинку, районі. Навряд чи так хтось когось викликатиме. Але якщо ви знаєте, що це за родина, її координати, то можна звернутися в соцслужбу.
 
До кого звертатись з питань порушення прав дитини
 
Наказом Мінсоцполітики затверджено, що з питання порушення прав дитини можна звертатись до: служб у справах дітей, закладів соціального захисту дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, органів внутрішніх справ, закладів освіти, закладів охорони здоров’я.
 
Втім, і тут турбот вистачає. За словами Лазаренка українську соцслужбу не можна назвати некомпетентною. Інша справа, що цих працівників не вистачає, їх кількість не відповідає тій навантаженості, яка повинна бути у відповідності з положенням Кабміну про службу у справах дітей.
 
У нас сильно розмиті повноваження. Законом вони начебто і прописані, але на практиці виходить, що такими дітьми займається кілька різних підрозділів, в тому числі і органи місцевого самоврядування. Тобто, у нас немає мультидисциплінарної команди, яка є в багатьох країнах, у яких пріоритетом є захист прав дитини. Служба з прав дітей у нас працює, але постфактум, не для профілактики. Вони ледь встигають реагувати на ті факти, які є,
— уточнив правозахисник.
 
А після реформи прокуратури і скасування загального нагляду у нас тепер немає відділів по захисту прав дітей, які раніше були в прокуратурі. І всі моменти, які стосуються дотримання прав дитини, наприклад, в дитячому будинку або інтернаті, знову лягли на плечі цього фахівця служби з прав дітей.
 
Як виглядають діти, які пережили насильство

Лазаренко констатував, що у нашій країні немає порядку превентивних дій щодо насильства над дитиною. У нас є порядок дій, вже коли насильство несе "гарячий" характер. Щоб змінити ситуацію, потрібно створити систему раннього реагування на факти насильства над дітьми та жорстокого поводження з ними.
А суспільству, нам з вами, варто, як мінімум, мати уявлення, на що реагувати.
Психологи виділяють специфічні ознаки у поведінці дітей, які можуть бути жертвами жорстокого поводження.
Вік до 6 місяців життя: малорухомість; байдужість до навколишнього світу; відсутність або слабка реакція на зовнішні стимули; рідка посмішка у віці 3-6 міс.
6 міс. – 1,5 року: страх батьків; страх фізичного контакту з дорослими; постійна безпричинна настороженість; плаксивість, капризність, сумний вигляд; страх чи подавленість при спробі дорослих взяти її на руки.
1,5 – 3 роки: страх дорослих; рідкі проявлення радості, плаксивість; реакція переляку на плач інших дітей; крайнощі в поведінці – від надмірної агресивності до байдужості.
3 – 6 років: примирення з тим, що сталось, відсутність опору; пасивна реакція на біль; болюча реакція на зауваження та критику; надмірна поступливість; псевдо доросла поведінка; негативізм, агресивність; брехливість; жорстокість по відношенню до тварин.
Молодший шкільний вік: прагнення приховати причини травм; самотність, відсутність друзів;страх іти додому після школи.
Підлітковий вік: втечі з дому; спроби суїциду; антисуспільна поведінка; вживання алкоголю, наркотиків.
У підсумку маємо: доки в Україні не буде створено систему превентивного реагування на випадки жорстокого поводження з дітьми, мусимо дбати про права і психічне здоров'я підростаючого покоління силами небайдужих громадян. Здається, у нас це краще виходить, ніж у нашої влади.

Телеканал новин 24