"В інтернаті доводиться жити за принципом: кожен сам за себе", - вихованець інтернату про своє дитинство без сім'ї

Кепка, джинси, навушники на шиї, некваплива зосереджена вимова – на вигляд звичайний хлопець. Та за мить пісня про сироту, що виривається з телефону, нещадно видає інтернатівське дитинство Анатолія.

19-річний хлопець по телевізору побачив наш відеоролик про усиновлення «Цій дитині потрібна родина» і зателефонував на гарячу лінію 0800 50 14 14 проекту «Сирітству – ні!»: «Я хочу розповісти, як то жити сиротою».

Розповідь про скалічене розуміння «дружби», про зіпсоване навчання і повну впевненість, що ти нікому не потрібен на цім світі. Від почутого гірко. Та ще гірше, що щира історія Анатолія майже нічим не відрізняється від тисяч інших, таких же сумних історій дітей, що виросли в інтернаті.

Пожалієшся - після відбою тебе сильно поб'ють

-    Підйом о шостій ранку. Вмиваємося, чистимо зуби, зарядка, сніданок. О 9-й починається урок і закінчуємо о 14-ій. Після – година тихого часу. Старші телевізор дивляться або йдуть гуляти за межі інтернату. З 16-ї починалася година домашнього завдання. З 17-ой вже можна робити, що хочеш. Після вечері малі одразу йшли спати. А старшим можна було гуляти до 21-ої», - нехитрий розклад життя в інтернаті Толя запам’ятав надовго.

З першого по восьмий клас я навчався в інтернаті в Миколаївській області, а закінчував навчання в спецшколі на Херсонщині. Перший раз в інтернат я потрапив, коли мені було 7 років, а вийшов у 17. Там доводиться жити за принципом: кожен сам за себе. Старші тебе можуть побити навіть за якусь дрібницю. Навіть якщо ти нічого не зробив – все одно винний. Просто тому що ти слабший. В нашому інтернаті навчалися і хлопці, і дівчата, але в нас особливо не розбиралися: хлопчик чи дівчинка – все одно били усіх.

-    І ти когось бив?

Якщо чесно, то з 5-го класу – так. Тоді я почав тишком виходити за ворота інтернату, десь підробляти. Не раз потрапляв до міліції.

-    Чи робили щось вихователі, щоб не було бійок?

Коли як. Бувало – залишали без їжі. Бувало – відправляли на роботи в місто, прибирати вулиці або територію інтернату. Як би пояснити… З молодших ніхто не міг поскаржитися. Всі знали: якщо пожалієшся, після відбою тебе сильно битимуть. Діти боялися і ніхто нічого нікому не казав.

-    Ти сказав, що потрапляв до міліції. За що? Як тебе відпускали?

Якось мені подарували чорний батнік – така кофта з капюшоном, і я ходив по місту лякав дівчат – так хотів познайомитися. Одна дівчина викликала міліцію. Мене забрали. Багато було тяганини. Та вихователі мене врятували.

З часом доходить: ти допомагаєш вихователям, а вони – тобі. Писали якісь листи до міліції. Мене відпускали.

А ще якось мене забрала міліція за бійку з директором. Потім вони відкликали заяву, а мене відправили на фізичні роботи.

-    Чим же директор не вгодив?

-    Коли я тільки прийшов в інтернат, в нас був хороший директор. Ніхто з інтернату не тікав, він сам відпускав. На Новий рік ми отримували дорогі подарунки: і машинки на пульті керування, і цукерки смачні. Але це недовго було. Наступного року прийшла інша директор.

Попервах хоч якісь іграшки нам дарувала, а потім – коробка цукерок – ось і весь подарунок. А старші можуть і це забрати. Діти це можуть проспорити, програти. Старші відібрали обід, якщо не наїдяться. Якось воно так все накипіло… Ми й посварилися.

-    Ти згадав, що ви допомагали вихователям. А чим саме?

Наприклад, молодші не хочуть виконувати домашнє завдання – ми доглядаємо, щоб нічого собі не заподіяли, не подралися між собою, або коли діти тікають з інтернату, тоді їздимо, шукаємо їх, повертаємо назад.

-    Виходить: самі шукали, в міліцію не повідомляли?

-    На щастя, мій інтернат був відкритого типу. Тобто у нас вчилися і сироти, і діти, яких батьки іноді забирали додому. Тож батьки в основному були в курсі всього, що відбувалося. Деякі їздили тільки на канікули, дехто навіть кожного дня ночував вдома. Іноді батьки приїжджали до дітей, а дехто, як прикладом я, майже 10 років просиділи в інтернаті.
Два рази до мене приїжджала бабуся. Мама взагалі не приїжджала, та я завжди мріяв її знайти.

Я мав чинити погано, щоб не вибиватися з колективу

Після закінчення інтернату. По пам’яті їздив по селам, де жив у дитинстві. Приїхав в село Снігірьовку, знайшов знайому мами випадково. Жінка розповіла, де зараз мати мешкає і дала її номер телефону. Я подзвонив. Приїхав. Ми прожили разом три тижні. І я поїхав назад у Херсон до училища за документами і речі забирати. Та коли повернувся, вона виїхала до Миколаєва і після цього я не шукав її. Навіть бажання не було.

-    Скільки у матері дітей?

-    Тут треба порахувати. Одну сестру удочерили – мені не вдалося її знайти, друга десь пропала в інтернатах. Отже, старша сестра, потім я, далі Влад, Едік, Катя, Саша (в інтернаті) і Лєра.

Сім’я – краща, ніж інтернат, але я своїм родичам не потрібен.

-    Тобі в інтернаті ніхто не пропонував знайти прийомних батьків?

Ні, таких людей не було. До мене ніхто не приїжджав. Почекайте, щоправда, коли в 5-му класі я почав самостійно гуляти містом, в магазині познайомився з однією жінкою. Вона вислухала мене, запросила на вихідні додому. Я відвідував її, навіть почав називати хрещеною. Але це ще більше зіпсувало мій характер. Почав бити всіх в інтернаті, лаятися, прогулювати уроки...

- Що сталося?

Це складно пояснити. Я мав бути таким як всі, а мене забирала сім'я. Значить, я чимось відрізнявся і за це мене могли побити. Тому я мав чинити погано, щоб не вибиватися з колективу.

Але ця сім’я дала мені щось таке, що я почав складати вірші. Потім це переросло у реп. "Грустняк", звичайно. Але ми таке слухали. В кожному класі в нас стояв телевізор. Бувало приїжджали з церков, привозили подарунки, возили нас в кафе чи зоопарк.

-    В тебе є друзі?

-    Ні, і я не хочу ні з ким дружити. Всі, хто колись називав себе моїм другом, спочатку посміхалися, а потім підставляли, обманювали забирали гроші…

В училищі я був найбіднішим у своїй групі, тому був смиренний, хоч у вухо бгай. І ніяких друзів я там також не міг знайти. Може через це і покинув навчання.
Вчора після вашого дзвінка мені знов щось нагадало про дитинство. Я знаю як багато дітей хочуть в сім’ю і це добре, що є такий проект, як ваш. Ось послухайте:

Моё серце изнывает от боли
я не знаю, как проживу.
ведь никто не знает,
 как тяжело быть сиротой
живёшь в интернате - трудно оставаться добрым и отзывчивым
когда вокруг только зло и обида
люди забирают будущее детей, отрывая сирот от матерей».

Поки Толя читає свої недосконалі, але чесні вірші, «грустняк», як він каже, ти усвідомлюєш, що випускники інтернатів все частіше вголос говорять про недоліки цієї системи.
Толик попросив не вказувати його прізвища, бо, здається, він вже зустрів дівчину, з якою хоче одружитися. Звісно, він має сам розповісти їй про своє минуле.

Відновити навчання в училищі хлопець поки що не бажає. Після того як мати зачинила перед ним усі двері, він почувався кепсько, ночував, де прийдеться: іноді в під’їзді, іноді в лісосмузі…
Випадково зустрів людей, яких називає своєю сім’єю. Завдяки новим знайомим, Толя отримав роботу і кімнату.

«Толик, ти обов’язково маєш відновити навчання», - так і хочеться, щоб хлопець до нас дослухався. А він хоче, щоб і всі почули його: «Сім’я – краща, ніж інтернат».

MAGNOLIA.ORG